Історія української мови

Історія української мови починається від праслов'янської мовної єдности (до VI століття н. е.). Писемна історія української мови розпочинається із середини XI століття. Саме з цього часу в церковно-релігійних книгах, написаних церковнослов'янською мовою української редакції, фіксуються її перші засвідчені особливості.

Українська мова перейняла від праслов'янської значний лексичний фонд і чимало граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. Значна частина специфічної для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) поступово з'явилися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (V—VI ст. н. е.), коли на основі населення Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Галичини та Волині почав формуватися український етнос і відповідно — його мова.

Різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови з-поміж інших слов'янських. Історія її походження та становлення до сьогодні є об'єктом гострих суперечок як суто мовознавчого, так і політичного характеру. Розвиткові знань про ранню історію української мови заважали різні чинники. Більшість відомостей про мову розглядали крізь призму чужоземних, передусім російських, концепцій. Існування окремої української мови не було загально визнаним до початку XX століття. У Російській імперії українська мова розглядалась як «малоросійське наріччя» російської мови.

Проте достеменно з'ясовано, що специфічні мовні риси української мови фіксуються уже в перших відомих сьогодні давньоруських пам'ятках XI—XII століття, що походять із Південної Русі. У процесі переписування старослов'янських перекладів Святого Письма, відомих на території Київської Русі вже з X століття, ченці місцевих монастирів мимоволі збагачували ці тексти окремими фонетичними та морфологічними особливостями тодішньої української мови. Так у пам'ятках київського, ширше — південноруського походження дослідники фіксують типові риси української мови в Ізборниках Святослава 1073 та 1076 років, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056—1057 років), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144 року, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законѣ і благодати» Іларіона[11], Повісті временних літ, Галицько-Волинському літописі та інших.

У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов'янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде).

Багато рис української мови зафіксовано в русько-українських пам'ятках XI—XIV ст., які стали нормою української мови (повноголосся, друге повноголосся, український ікавізм, іменники, кличний відмінок, дієслова тощо), а деякі збереглися в окремих українських діалектах.

З XV століття в Україну проникають реформаційні ідеї, що сприяє появі перекладів євангельських текстів староукраїнською літературною мовою, яка з однофункціональної (ділової) стає поліфункціональною, що значно розширює її словник і збагачує виражальні можливості. У XVII—XVIII століттях староукраїнську літературну мову широко вживали в науці, художній літературі, вона була об'єктом наукового вивчення, її викладали як предмет.

Новий і новітній часи

На початку XVIII століття указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

Твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні з початку XVII ст., задовго до появи «Енеїди» І. Котляревського(Див. Сучасна українська мова). З кінця XVIII століття зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної.Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш[87], І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний[90], М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х роках XIX століття розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863 року[92], Емський указ 1876 року).

З початку XX століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається під час відновлення української державности і практично до кінця 1-ї третини XX століття, відколи набуває статусу єдиної державної мови, натомість вживання російської було заборонено[94]. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.

В цілому по Українській РСР дуже сильно скоротилася частка учнів денних загальноосвітніх шкіл, що навчалися у школах з українською мовою викладання: з 81,4 % у 1950/51 навчальному році до 47,5 % у 1988/89 навчальному році. За цей же період частка учнів шкіл з російською мовою викладання зросла з 17,7 % до 51,8 %.

1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості Верховна Рада республіки прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який надав українській мові статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996 року.